ІСТОРІЯ ЗАСЕЛЕННЯ КАЗАНКИ – НОВІ ДОКУМЕНТИ, ЯКІ СТАВЛЯТЬ ПІД СУМНІВ ВІДОМІ ЛЕГЕНДИ
Ми вже звикли до думки, що Казанка заселена випадково на початку листопада 1800 року, коли обоз переселенців, направлених царським урядом з центру Росії в пустуючі степи Північного Кавказу зупинився в долині річки Висунь, на тому місці, де зараз знаходиться Казанка. І що це були кріпосні казенні селяни Обоянського та інших повітів Курської губернії. Такі відомості вперше з’явилися в енциклопедичному виданні «Історія міст і сіл Української РСР» (Миколаївська область.Київ-1971р.Стор.478) та на шпальтах районної газети «Червоний прапор» (Сідоров М.І., З днем народження, Казанко!, Червоний прапор, №131, 4 листопада 1975 р.). До того часу в довідкових та інформаційних матеріалах говорилося – початок ХІХ століття. Зокрема ґрунтовне видання етнографа В.В. Лободи «Топонімія Дніпро-Бузького межиріччя», Київ, 1976 рік не вказує точної дати заселення.
Жодних документальних підтверджень, посилань на першоджерела, які обґрунтовують цю дату не знайдено. Можна припустити що версія ґрунтується на спогадах односельців. Справа в тому, що коли в 1969 році розпочалися роботи по виданню «Історії міст і сіл Української РСР» в Казанці були опитані десятки старожилів. В одному з них знаходимо свідчення про заселення Казанки в 1800 році. Невже лише одне свідчення поклало початок легенді, яка живе і понині і врешті-решт стала офіційною?
Паралельно з’являється легенда про походження назви селища – Казанка. Оскільки в межевій книзі Єкатеринославської контори Єлисаветградського повіту за 1926 рік, на яку Микола Іванович натрапив, працюючі в архівах ( до речі в умовах обмеженого доступу на той час), знаходимо напис, що «… на казенной пустопорожней земле поселено село Казанское с его пашенную землею, сенными покоси и прочими угодье, которые во владении состоят казенных поселян (мова оригіналу)», з’являється легенда, суть якої полягає в тому що Казанка заселена саме 4 листопада 1800 року в день святкування Ікони Казанської божої матері, і назва села – від скороченої назви Казанская. Адже в ті часи поширеним явищем топонімії були назви за релігійними ознаками:Троїцьке, Спаське, Вознесенське, Казанське.
В роки незалежності України архівні матеріали стали доступнішими для простих українців, що цікавилися своїми родоводами. Вивчаючи своє родове дерево, яке бере початок в Казанці краєзнавці Андрій Лук’яненко та Оксана Шпак натрапили на цікаві документи в Херсонському обласному архіві, які ставлять під сумнів і дату заселення Казанки і її першоназву. Що це за документи?
Це справа за номером 1478 «(мовою оригіналу) Указы Херсонськой казенной палаты совместно с нижним земским судом об исследовании пустопорожних участков земли в Элисаветградском уезде где можно устроить селение», яка проливає світло на історію заселення нашого селища.
На 60-ти сторінках цієї справи - укази Херсонської казенної палати, ордера землевпорядникам, службова переписка з Єлисаветградським повітовим землеміром про перевірку меж земельної дачі №251. «Дачами» (від «дати», «щось дане») називалися на той час земельні наділи, що виділяв уряд Російської імперії поселенцям на півдні України, яке в сучасній історіографії отримало назву – колонізація південних регіонів України. В тодішній кадастровій карті Росії дача №251 – це саме наша територія по обидві сторони річки Висунь в межах земель Черноморського полковника козака Білого (с.Білівка) та приватно-власницькою ….. (орієнтовно с. Миколаївка) кількістю 23500 десятин землі (25,7 тис. га).
Наводимо деякі матеріали з цієї справи.
Восени 1908 року до земської палати Херсонської губернії надходить лист «…во исполнение предложения его сиятельства господина Херсонского военного губернатора и кавалера Еммануила Осиповича Дюка де Ришелье», до якого звернулися дві групи селян з Курської та Полтавської губерній (курські однодворці деревні Стояновки та Малої Огарковки Фатежського повіту Курської губернії та козаки села Дащенок Лохвицького повіту Полтавської губернії) про виділення земельної ділянки для поселення на березі річки Висунь (Дача 251). Але на засіданні Херсонської земської палати від 28 вересня 1809 року (« Дело о рассмотрении общим с нижним земским судом удобности и положения казенной земли номера 251 где можно устроить селения») отримують відмову, в зв’язку з порушенням процедури. Заявникам рекомендовано спочатку звернутися до місцевих губерній та отримати дозвіл на переїзд.
Поки вони проходять бюрократичні процедури в своїх губерніях земельну ділянку отримують інші прохачі-переселенці: а саме селяни-однодворці Обоянського повіту Курської губернії з різних сел у кількості 32 особи чоловічої статі та 29- жіночої ( зараз Обоянського району Курської області) та козаки с. Селище Переяславського повіту Полтавської губернії (зараз – Баришівського району Київської області). Обидві населені пункти існують і донині. Херсонська земська палата своїм рішенням від 22 лютого 1810 року надає їм дозвіл на заселення та виділяє земельну ділянку для облаштування поселень. (ДАХерО фонд 14 опис 1 справа 737)
При цьому «дабы участком сим по большому пространству земли, удобнише крестьянам можно было пользоваться, и дабы скорее заселить, разделить на два участка; и лучше на оном водворить два селения нежели одно, лишь бы только нужные для сельского хозяйства выгоды в нем позволили».
Аналізуючі дописи, стає зрозумілим, що продовж 1809 року шла підготовча робота по плануванню дачі, вибору місця для поселення в долині річки Висунь, поділ дачі на дві частини для окремих поселень, зустрічі переселенців, виділенню ім земельних наділів і т.д.
Першими з’являються переселенці з Курської губернії, слідом за ними – з Полтавської.
Невідомо, з яких причин, але обидві групи переселенців селяться майже поряд та започатковують єдине поселення, яке називають Славовисуньське, Славовисуня. Умовним кордоном між ними стає так званий Широкий провулок. Як люди глибоко віруючі, вони справляють свої релігійні потреби в найближчій на той час церкві, а саме Преображенській села Устинівка. Саме 28 травня 1810 року в метричних книгах цієї церкви з’являються перші записи про жителів села Славовисуньське - це і є першоназва майбутньої Казанки. (архівні матеріали Херсонської єпархії, до складу якого входить Бобринецький релігійний округ, що обслуговує дану територію). Таким чином два різні джерела співпадають у часі, припускаючи заселення Казанки на проміжку часу від лютого 1810 року (коли селяни отримали дозвіл) до серпня 1810 року (коли з’являються перші записи в метричній книзі Преображенської церкви). Для встановлення більш точної дати заселення потрібні додаткові дослідження.
Багато чого, можна було б дізнатися з матеріалів справи 1478, але почерк настільки нерозбірливий, що це нам не вдалося. Можливо відгукнуться знавці стародавньої мови, які допоможуть нам в цьому.
Ким були перші переселенці?
Село Селище - колишне державне та власницьке село, де за часи Гетьманату проживали козаки Баришівської сотні Переяславського полку. Прізвища перших переселенців звідти: Градел (пізніше Граділь), Ємченко, Пушня, Северин, Лесовенко та інші. (У ревізькій казці с.Селища за 1811 рік (ДАКО ф. 297, оп. 1, спр. 334), позначено чоловіків, що переселилися до Херсонської губернії)
Села Обоянського повіту Курської губернії – казенні селяни-однодворці (тобто ті, які належали казні, державі, а не приватному власнику). Це суспільна верста державних селян Російської імперії (проміжна між дворянами та селянами). Прізвища перших переселенців звідти:
Абалдуєв, Алексєєв, Афанас’єв, Воробйов, Гайдуков, Головін, Давидов, Іванов, Ільїн, Кривцов, Кудінов, Лабинцев. Ламонов,
Миненков, Лук’янов, Нікулін, Пашков, Петров, Панарин, Пихтін, Салов, Фурсов і т.д.)(Список
Помилковою вважається думка про те, що переселенці звідти - росіяни. Південні повіти Курської губернії (до складу яких входить Обоянський та Тимський), особливо сумісні з Харківською губернією, були частиною українського етнічного та культурного краю Східна Слобожанщина. Навіть при Петрі 1 у 1702 році вони входили до Київської губернії. Національний склад південних повітів неоднорідний (від 10 до 60% процентів українців проживали там і розмовляли українською мовою (за даними перепису Російської імперії,1879 року). Тому значна частина переселенців з Курської губернії має українські корні, але русифіковані прізвища.
А що ж перші групи прохачів? Вони теж отримують дозвіл на переїзд та користування земельними ділянками для «обустройства селения», але в інших місцях. На карті з’являються поселення Стояновка (першоназва села Троїцько-Сафонове) та село Дащенков, що пізніше увійшло до складу Казанківського району.
В архівах Херсонської консисторії знаходиться справа за 1811 рік «По прошению Елисаветградского уезда казенного селения Славенского жителей о дозволении построить в том селении вновь каменную во именования святителя и чудотворца Николая церковь» , отже з’являється назва –Славенське. Старовинні георгафічні карти Єлісаветградського повіту Херсонської губернії доносять до нас назви : Казене, Казанскоє, Казанская, Казанка. Вочевидь йдуть паралельно два процеси. Один – сугубо з народу. Народна назва, тобто назва, яка побутує в народі за короткий час змінюється декілька раз: Славовисуньське, Славовисунья, Славінське, Висунь. Інший – адміністративний. На картах поселення фіксують, як Казене, згодом в документах з’являється назва Казенське, Казанське, Казанская, Казанка.
Важливо, що в офіційних документах поряд з назвою Казанка в дужках прописують іншу розпізнавальну назву – Висунь, Высунь (рос.). Ця назва селища зберігається до кінця 19-го століття.
