Свічка Пам'яті: Шана Загиблим Героям – Сливчук Михайло Іванович
(спільний проєкт історико-краєзнавчого музею Казанківської селищної ради та БО «БФ «Джерело рідного краю»)
Наш обов’язок – розповісти про ще одного героя, чиє ім’я посідає гідне місце серед борців за Україну. Це мужній воїн АТО – офіцер Михайло Іванович Сливчук. Його серце перестало битися 6 листопада 2015 року. Похмурого суботнього дня тієї осені казанківська громада прийшла до районного Будинку культури, щоб вшанувати справжнього патріота України та провести капітана в останній шлях на Франківщину, батьківщину героя.
М.І.Сливчук народився 2 квітня 1958 року в селі Топорівці, Городенківського району Івано-Франківської області в сім’ї колгоспників. Здобув середню (Топорівська школа), середню-спеціальну (Чернівецький житлово-комунальний технікум), вищу юридичну (Харківський юридичний інститут) освіти. З 1991 року разом з родиною проживав в селі Миколаївка, Казанківського району Миколаївської області. Працював в слідчих органах, органах прокуратури, на керівних посадах. З 2007 року займався приватною адвокатською діяльністю. З дружиною Світланою Іванівною народили і виховали трьох дітей, дочекалися онуків.
У серпні 2014 року він пішов добровольцем захищати Батьківщину. Спочатку пройшов підготовку у Одеській Військовій академії, а потім бойове злагодження у Широкому Лані на Миколаївщині. Звідти у складі 28-ї механізованої окремої танкової бригади з листопада 2014 року був направлений у зону АТО на Донеччину. Підрозділи цієї бригади воювали на передовій, майже постійно в гарячих точках.
Капітан Сливчук (позивний «Прокурор») командував гранатометним взводом одного з батальйонів цієї бригади. Їх бойову одиницю називали «смертниками», адже саме вони зупиняли наступ живої сили і техніки агресора, тримали оборону рубежів під Донецьким аеропортом. Бойовий шлях проходив через села Курахівка, Новоселівка, міста Курахове та Мар’їнка. Серед побратимів Михайло відрізнявся мужністю, професіоналізмом та непохитною вірою в Перемогу. Переживав за всіх своїх хлопців, учив, давав поради, був завжди поряд з ними і в бою, і в відпочинку. Він також залюбки давав інтерв’ю українським медіа-каналам.
Під час одного з брифінгів в Одеському медіапросторі він говорив: - «Вік у мене уже такий, що можна було сидіти вдома. Та, на жаль, є такі громадяни, які не розуміють, що Україну треба захищати, тому що захищаючи свою рідну землю, свою державу ми насамперед захищаємо самі себе, свою сім’ю, родину, близьких. І головне – майбутнє своїх дітей та онуків. Я хочу, щоб воно у них було мирне та щасливе. Тому я добровольцем пішов на цю війну, щоб відстоювати територіальну цілісність та суверенітет своєї країни».
«Батько воював рік і чотири місяці, - розповідає донька Тетяна – Дуже переживав за цю війну, за молоденьких хлопців, яких йому доводилося бачити пораненими. Зізнавався, що хотілося самому вмерти, коли тримав на руках тих дітей. А якось він зі своїми бійцями потрапив під масований обстріл «Градами». Думали, що загинув, а виявилось що переніс клінічну смерть. Про це я довідалася від його побратимів, які там були і все бачили.
Батько був дуже добрим, розумним, комунікабельним. Умів дотепно пожартувати. Чудово грав у шахи. Був вправним мисливцем та рибалкою. Мав багато добрих друзів, а головне - надзвичайно любив свою роботу. Надзвичайно прикро, що його вже нема…»
Під час коротких відпусток Сливчук М.І. неодмінно навідувався до нашого музею, проводив зустрічі з учнями, цікаво та змістовно розповідав правду про бойові будні, заохочуючи старших бути готовими до захисту держави.
10 вересня 2015 року Михайло Іванович демобілізувався з лав Збройних Сил України, а 6 листопада 2015 року серце офіцера запасу, воїна АТО перестало битися. Він помер у віці 57 років від хронічної хвороби серця, яка загострилася та стала результатом його участі в військових діях, пов’язаних з захистом Батьківщини. Поховали Героя в рідному селі на Франківщині. Залишилися дружина, діти, онуки.
Звістка про раптову смерть патріота, активної, сердечної людини вразила багатьох мешканців нашої громади – тих, хто працював з ним, хто знав його особисто і для кого добросердечність, привітність, порядність, чесність назавжди залишаться доброю згадкою про нього. «Михайло Іванович завжди був відкритим, безпосереднім, міг зрозуміти співрозмовника. З його смертю ми втратили частинку доброти і щирості» - говорить Чіпак Іван Іванович.
Минає час. Та не минає біль втрати чоловіка, батька, дідуся, родича, друга, односельчанина. Тож нехай в цей день добрий спомин про нього стане сильнішим за смерть і спливе в пам’яті друзів, добрих знайомих, всіх краян, хто знав і шанував його.
Низько схиляємо голови перед світлою пам’яттю Героя!
