Голокост на Казанківщині. За матеріалами директора музею Наталії Маслової
Роки війни стали тяжким випробуванням для Миколаєва і Миколаївської області, в період окупації якої було знищено близько 200 тис. лише одних євреїв! Щоб осягнути цю цифру, досить уявити кількість населення більше 10 районів, таких, як колишній Казанківський. Така жахлива цифра, такий неймовірний розмах вбивств пояснюється тим, що нацисти знищували тут не тільки місцевих, а й пригнаних бессарабських, одеських, херсонських євреїв.
В Миколаївській області є свій Бабин Яр. Це село Богданівка Доманівського району. Протягом 1941-1942 років тут було знищено близько 60 тис. євреїв з південних областей України і Молдови. Їх гнали сюди пішки: родинами, вулицями, цілими поселеннями - хворих, зголоднілих, худих. Біля села нашвидкуруч створили табір, де в свинарниках і просто неба, на морозі, під проливним дощем та снігом тримали без їжі і води виснажених людей, які помирали сотнями.
Повністю роздягнених в’язнів групами по 15-20 чоловік гнали під дулами гвинтівок до краю великого урвища і ставили обличчям до нього. Солдати карального загону робили групові постріли, після яких люди падали на дно урвища, де вже полихало велике вогнище із соломи, очерету та деревини. Поранених і маленьких дітей кидали в полум’я живими.
Для того, щоб кров не потрапляла до Південного Бугу, збудували дамбу заввишки 2 метри і довжиною 12 метрів. Тільки протягом шести днів загинули 40 тисяч чоловік. Декілька тисяч євреїв замерзли в лісі. 2 тисячі чоловік, які забарикадувалися в бараках, були спалені живцем.
Зараз на місці розстрілів височіє пам’ятник. В 2017 році громадськість висадила біля нього 127 дерев. Саме стільки людей дивом залишилися живими в цій кривавій вакханалії.
Не уникло трагічної участі і єврейське населення Казанківської громади.
Переселенці-євреї вперше з’явилися в Казанці ще в 1840 році. А в 1910 році в селі налічувалося вже 1028 євреїв (7,1%). Перед війною в районі проживало 342 особи, в Казанці – 75. В роки II Світової війни мужньо боронили рідну землю казанківці Плоткін Абрам Соломонович - старший лейтенант, танкіст, учасник боїв за Берлін, Браун Ілля Якович - командир підводного човна «С-8», Литвин Софія Аронівна - старший лейтенант, учасниця боїв за Дніпро, Дармограй Абрам Данилович - учасник боїв в Австрії, Мірочник Хаскель Нусінович - учасник боїв в країнах Померанії, Шусторович Зюсь Зельманович - майор контррозвідки, учасник оборони Ленінграда. Прізвища багатьох наших земляків - євреїв, які загинули на фронтах II Світової війни, зустрічаємо на сторінках Книги Пам’яті України.
А мирне населення єврейської національності, яке залишилося в окупованій Казанці або не встигло евакуюватися, було знищене одразу або відправлено на примусові роботи до концтаборів нацистськими загарбниками та калмицькими колабораціоністами, які споруду Казанківської школи №3 перетворили на концтабір місцевого значення, і де були знищені сотні наших земляків, в тому числі і представники єврейської національності.
Свідчить Качалаба Галина Григорівна (1930 р.н.): «Перші репресії окупаційної влади були направлені на єврейське населення Казанки. Ті з них, хто не встиг або не захотів евакуюватися, були розстріляні. Пам’ятаю випадок. Наш сусід, Гиря Степан, який пішов працювати до поліції, розповідав, що під час розстрілу єврейських родин деякі найманці з числа місцевого населення відмовлялися це робити. «Як я буду вбивати свого сусіда, з яким ще вчора розмовляв біля хати, або хазяїна торгової лавки, в якого я постійно купував необхідне». На що німці відповіли: «Якщо не вб’єш ти - розстріляємо тебе». Так і зробили. Працівника поліції було розстріляно за саботаж. (Прізвище не вказано).»
Найстрашніша участь очікувала жителів єврейських поселень Фрайдорф (село Слобідка колишньої Каширівської сільської ради), Майнлайф (с. Жовтень (тепер с. Нове) колишньої Новофедорівської сільської ради), Кагановичеське (село Веселівка колишньої Миколо-Гулаківської сільської ради), які утворилися в нашому краї в 20-тих роках XIX століття.
Як згадували старожили села Фрайдорф, тіла розстріляних євреїв були скинуті в місцевий колодязь, який потім розрівняли з землею. Жителів села Кагановичеське брехнею виманили на збори до дитячого садка, де протримали всю ніч, а вранці посадили на гарби, вивезли за село та розстріляли. В селі Жовтень пасмурного осіннього дня фашисти зігнали край села людей і тримали їх під холодним дощем, заставили викопати могилу. Потім пролунали автоматні черги. Ту ніч в селі Жовтень ніхто не спав, прислухалися до людського стогону, але допомогти нічим не могли. І тільки вранці односельці побачили страшну трагедію, тіла розстріляних та скалічених людей. Їх усіх поховали в братській могилі. Зараз на тому місці збоку від сільської дороги стоїть пам’ятний знак жертвам фашизму з написом «Тут поховані безвинно убієнні мирні жителі с. Жовтень. 22.10.1941 року». Встановлені імена 22 з них. Це одне з 30 місць масових поховань жертв Голокосту на території нашої області.
Вражає історія маленької дівчинки Тусі Боженко, уродженки с. Кагановичеське. В 1984 році подруга її дитинства Ганна Кудлінкова надрукувала оповідання в журналі «Саксагань» «Туся. Зламана квітка». Це автобіографічна сповідь, заснована на реальних фактах. Наводимо уривок з неї: « …Потягнулися до клубу євреї. Ось вихователька наша Таня, в ситцевій сукні, змарніла. Он Йоня Яловецький, поряд Текс, його батько. А он Фіра Винокурова. Сестра її, Поля. Шуби – Мендель Ісакович і Софія Абрамівна, літні люди, «під ручку» йдуть. Ось Ольховська мала зі своїми сестрами й братами, їх дев’ятеро. Он і їхня мама. Об’їжджають єврейські двори, виганяють на збори тих, хто залишився. Он Ціпка з дитиною на руках.
Євреїв завели в «клуб», і більше не випустили. Увечері поставили вартових та почепили замок на двері.
У кого мати руська,- так в селі називали всіх, крім євреїв,- а батько єврей, тих дітей відпустили. А в кого мати єврейка, а батько руський, то ні. Тусю не випустили. І була в набитому людьми клубі, мабуть, страшна ніч. Ніхто не спав. Ні ліжок, ні стільців, ні туалету. Малі, старі, жінки, чоловіки, молоді – всі в знемозі. Де той світанок!?...
... Повна гарба. Всі сидять мовчки, мов занімілі. Повезли. Куди? Дорогою, попід нашою хатою, в напрямку конюшень. І тут залунали страшні крики, постріли, то стріляли біля конюшень. На вустах у всіх – занімілий переляк. Знову загуркотіли колеса. І все повторилось: крики,черги з автоматів.
Туся і Яловецькі знаходились в третій, останній гарбі. Я шепотіла: «Туся втечи, Туся втечи!». А вона сиділа, така маленька, така біленька у своєї мами на руках і мене не чула. Після пострілів настала надзвичайна тиша. Невже всіх побили? І тієї ж миті пролунав тупіт ніг, і такий знайомий Тусин голос:
- Дядечку, не стріляйте мене! Я не єврейка! Я – руська!
Он вона біжить по дорозі, Туся. Світле волосся розлітається ромашковим віночком, тоненькі рученятка миготять, мов крила. Мчить від ями. Товстий, здоровий, з свинячим чубом кат, грюкаючи чобітьми, женеться слідом. Есесівець зупинився, підняв зброю. Гримнув постріл. Куля влучила прямо в голівку.
...Туся, білява, ніжна, товаришка моя в далекому дитинстві. Туся, тендітна зламана квітка….»
А ось інше свідчення людини, яка пережила окупацію та була живим свідком Голокосту в Казанці К.Сидорової, вчительки смт Казанка (“Червоний прапор” від 5 березня 1974 року): «Бася Лещинська... Я пам’ятаю цю ніжну чудову дівчину. Вона жила недалеко від нашого дому у старенькому покинутому будинку. Її батько, старий коваль, часто приходив до нас. Був Арон Беркович весь чорний, наче його викупали у сажі. Руки великі, натружені, всі в мозолях.
В колгосп вступив Арон Беркович одним з перших. Тепер мелодія ковальського молота лунала в колгоспній кузні, яка знаходилася біля річки. Там був стан нового колгоспу “Третій Вирішальний”.
Часто Бася запрошувала мене з сестрою до себе. Нас зустрічала її старенька мати Рахіль Абрамівна. Вона пригощала нас ласощами, а в якісь релігійні свята мацою, тоненькими прозорими хлібцями.
Пройшли роки. Я закінчила школу, стала вчителькою. На першій своїй вчительській конференції у січні 1941 року я знову зустрілася з Басею, яка закінчила педагогічне училище і теж працювала вчителькою.
В один з серпневих вечорів вранці до нас прибігла сусідка. Вона повідомила страшну звістку: в Казанці німці. Вулицею низкою, як зелена гадюка, вповзали чужі танки, машини, мотоцикли з колясками. Все це здавалося страшним сном... Вдень зухвалі поліцаї з білими пов’язками на рукавах ганяли від будинка до будинка і кричали: - На мітинг! В разі нез’явлення будете розстріляні на місці. На мітинг!
“Мітинг” відбувся біля ставка, поруч з невеликим парком. Неохоче підходив народ, підштовхуваний поліцаями. І лише біля залізної бочки, на яку виліз якийсь здоровань у формі вермахта, стояло десяток блюдолизів.
- Громадяни, - звернувся здоровань до народу. - Я білий емігрант з Пітера. Живу у вільній Німеччині ось уже двадцять років. Я знаю, що таке свобода... Її ми принесли і вам. – Спитали - Чи є серед присутніх євреї?
- Є! - крикнув зрадник. - Ось він! - і показав на сивоголового старого, який стояв осторонь. Єдиними грудьми зойкнули всі... Старого схопили і розстріляли. Це був Борис Беркович Лещинський, рідний брат Арона Берковича. Це була перша кривава жертва фашизму.
“Новий порядок” вповзав в усі щілини, як чорний тарган. “Кожний буде розстріляний, хто не буде виконувати закони рейха...”. “Кожний буде повішений, хто буде саботувати...”. “Кожний буде заарештований...”. “Кожний буде розстріляний...”. “За вбивство німецького солдата буде розстріляно заложників у кількості 100 чоловік...”. “Лише для німців!..” - стріляли в очі накази, розвішані по стінах, стовпах, парканах.
Одного разу ранком зловісну тишу прорізав страшний жіночий зойк:
- За що вони її вбили? Я вас питаю, за що вбили стару Рахіль?!
Жінка, простоволоса, в подертій кофтинці, з непокритими грудьми і збожеволілими очима йшла по вулиці і повторювала одне й те ж:
- За що вбили стару Рахіль?!
Ми оточили збожеволілу жінку, заспокоювали її, а вона все йшла, і йшла, і повторювала одне і те ж.
Їх вбивали по-звірячому, навіть не розстрілювали: стару Рахіль Абрамівну, Фаїну з маленькими дітьми, молоду дівчину і Басю Аронівну - людину, вчительку...»
На надгробних плитах біля високого постаменту з пам'ятником воїну-визволителю по вулиці Миру - імена тих, хто віддав своє життя в боротьбі з ворогом. Серед славних імен воїнів, імена закатованих наших земляків.
Кожної весни, коли цвітуть тюльпани, приносимо ми їх до надгробків. Даруємо їх всім тим, хто нашу свободу зросив своєю кров’ю, залишивши про себе вічну пам’ять.
