A A A K K K
для людей з обмеженими можливостями
Казанківська громада
Миколаївська область, Казанківський район

«З родини йде життя людини»

Дата: 16.05.2020 11:13
Кількість переглядів: 69

«З родини йде життя людини» – говорить народна мудрість. І це справді так. Наша дорога у життя, у великий світ починається з домівки, з материнського серця, від батьківського порогу. Через усе життя ми несемо в душі першу стежину дитинства, яка озивається в нашій пам’яті дзвоном чистих криниць, теплими та студеними росами, скрипом хвіртки, хатнім порогом, річкою, ставком, городом, обсадженими вербами.
В цей день хочеться поділитися історією однієї жінки, доля якої є прикладом того, що не зважаючи на життєві труднощі, можна побудувати велику та дружню сім’ю.
Данилюк Лізавета Іванівна, народилася 17 грудня 1938 р. в селі Марківці, Летичівсього р-ну, Хмельницької обл. В сім’ї їх було п’ятеро. Росли без батька, але при цьому були виховані, тримали господарство, допомагали мамі і всі ходили до школи.
Батько пішов на фронт в 1941 р. та був командиром роти. Нажаль загинув під кінець війни, 2 травня 1945 р. Похоронений в Німеччині.
Після закінчення школи, в 1955 р., Лізавета Іванівна пішла працювати в колгосп, дояркою. Вчитися далі не було змоги, оскільки потрібно було допомагати сім’ї.
Доля – непередбачувана річ. В 1960 році Лізавета Іванівна познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, Данилюком Іваном Михайловичем, який проходив службу в с. Макарівці, Хмельницької обл.
Данилюк Іван Михайлович, народився 14 липня 1940 р. в с. Грабовець, Богородчанського р-ну, Івано-Франківської обл.,. Війна і його сім'ю не обійшла стороною. Батько також загинув на фронті і мама самотужки виховувала 4-х дітей.
В 1970 р. сім’я Данилюків переїхали в с. Сергіївка, Казанківського р-ну, Миколаївської обл., де і проживають до цього часу, майже цілих 59 років.
На новому місці Іван Михайлович працював трактористом. Пропрацювавши 25 років пішов на пенсію. Лізавета Іванівна продовжувала працювати дояркою, а останні роки перед пенсією, була обліковцем тракторної бригади.
В декретній відпустці не була жодного разу. Як результат, має 32 роки робочого стажу, ветеран праці. Народила і виховала з чоловіком п'ятьох дітей, мати-героїня України. «Дякувати Богу всі діти дуже хороші, тому хочу поділитися з вами історіями їх життя», - говорить Лізавета Іванівна.
Старший син Ігор народився в 1962 р. Пішов на строкову службу та був відправлений в Польш., як раз в той час, коли там було повстання. Дуже рада, що все обійшлося і син повернувся через три місяці на рідну землю. Прийшовши з армії, працював в Новоданилівській колонії прапорщиком, а дружина вчителем в школі. З часом вони переїхали до батьків дружини поближче, де Ігор став на службу в міліцію. А зараз переїхали і живуть в місті Здолбунові. Ігор пенсіонер, має нагороди ветерана праці, дружина теж пенсіонерка. Одержав 3х кімнатну квартиру і так по-маленько справляються. Головне, що нас не забуває і, як тільки є можливість, обов'язково приїжджає, допомагає по господарству. Мають дочку Світлану. Навчалася в Криму. Вийшовши заміж, там і залишилася жити. Виховує сина.
В 1964 р. народила Володимира. Вчився і працював в Миколаєві сварщиком. Був призваний на строкову службу. Відправили в Афганістан, де відслужив два роки та чотири місяці. Весь цей час, ми не знала, що там відбувається насправді. За весь період отримали всього шість листів в яких син розказув, що все добре і щоб не хвилювалися: “Ходимо в звільнення, дружимо з афганцями, годують добре”, - так він писав. Ще будучи в школі навчився їздити на машині. От і в армії “посадили за руль”. Частенько згадував слова свого командира: “Завезли в страну чужую, дали в руки автомат и сказали лишь три слова, береги себя солдат”. Додому повернувся 23 лютого. Дорога додому була далека. Можете собі уявити, поїздом в загальних вагонах сім днів?!
Війна - це погано, але вона змінює людей. Син змужнів. Мороз 30 градусів, Володя в кирзових чоботях, а на ньому тільки гімнастерка та шинель. Ніколи не жалівся. Один раз пам'ятаю, як обмовився що болить нога. “Влучили Душмани”, - жартує. Після армії поїхав у Львів, бо дуже хотів вступити в військову академію. Усе пройшов, а не прийняли. В комісії сказали їхати додому і що викличуть, коли потрібно, бо ще не прийшли якісь документи. Але сам Володя пояснював, що не взяли скоріше із-за нервів. Бо війна не тільки залякує, але й калічить. В даний час проживає в Миколаєві. На Чорноморського заводу, працював старшим майстром. Дружина вчителька. Мають сина.
В 1969 народився Віктор. Прекрасна дитина. На жаль 27 травня 1979 р сталося непоправне лихо. Пишу цей текст, та як зараз пам'ятаю: в цей день ми з чоловіком були на роботі о 15.00 годині нам принесли страшну звістку, що наш синочок та сусідський хлопчик потонули в ставку. Горе було, не передати ніякими словами, але наша сім’я витримала.
В 1973 р народила Анатолія. Він теж після школи пішов в армію і служив в Амурській обл. Відслуживши, пішов працювати в Новоданилівську колонію прапорщиком. Згодом був переведений в Миколаївську військову частину. В даний час проживає в Миколаєві. Дружина працює в дитячій лікарні. Робочого стажу військовим, вже 29 років. Під час Революції Гідності був три місяці в Києві на майдані. Дуже нас жаліє. Тільки з'являється вільна година, їде до нас, дзвонить й питає, що купити та допомогти по господарству.
Пам'ятаю ситуацію в 2001 році. Забирає мене вночі швидка. Толіку подзвонив його друг і вже в сім годин ранку син був в лікарні. Дзвонять кожен день по декілька разів. І наче все добре. Та де взялася ця клята війна?! Тепер знову крається материнське серце. Знову гинуть наші діти і стають інвалідами. Я часто задаю собі питання “Господи, чого ж це так? Доки діти залишатимуться сиротами, батьки втрачатимуть найдорожче, своїх синів та дочок, дружини чоловіків? Невже не можна щось зробити?!”. Я кажу Толіку, сину, іди на пенсію. А він відповідає, що закінчиться війна, тоді й піду. Як не я то хто.?
В 1974 році народила дочку Світлану. Були дуже раді донечці, так і говорили “Ну нарешті!”. Світлана, після закінчення середньої школи, поїхала до брата в Здолбунів і там закінчила Залізничний технікум. Одружилася. Чоловік працював в міліції, зараз пенсіонер. Виховали двох дітей, сина та дочку. Вже мають внуків.
Я дуже вдячна Богові, що вони виховали таких хороших дітей, котрі нас не забувають і при першій же можливості навідуються. Зараз у нас п’ятеро онуків і два правнуки. Невісток називаємо дочками, а зятя сином.
Незважаючи на труднощі, котрі були в житті, гарна та велика сім’я - це великий дар за що дякую Господу Богу.

Матеріал підготувала:
директор Дмитрівського СБК
Лариса Васькевич



« повернутися

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь