Тих днів не стерти з пам’яті людської
Пройшло багато років після війни. У ці травневі дні, коли країна святкує 75 річницю Перемоги над фашизмом, біля пам’ятних могил і вічних вогнів, приходять ті, що знають про війну тільки з книг, телепередач, кінофільмів та розповідей людей старшого віку.
Вшановуючи пам'ять героїв загиблих в боях за честь, свободу і незалежність нашої країни у Другій Світовій війні , ми славимо ветеранів , які пройшли через горнило війни до перемоги.
Один, із таких героїв, живе поряд з нами, в нашому невеличкому, мальовничому селі Нововолодимирівка. Це ветеран Великої Вітчизняної війни Бойко Іван Панасович.
Народився він 18 вересня 1924 року в селянській родині, де були ще менші брати та сестра. Ходив до школи, а коли підріс, як всі сільські діти, в літку працював у колгоспі. Мріяв про подальше навчання у ветеринарному технікумі. Та мрії не судилося здійснитися. Почалася війна.
8 серпня 1941 року Івана разом з батьком викликали до військомату і наказали вже наступного дня з’явитися на збірний пункт. В зв’язку зі хворобою батька не взяли на фронт, а Іван 11 вересня прийняв військову присягу. Так, в неповних 17 років, почалася його довга й нелегка дорога війни.
Перше бойове хрещення відбулося на переправі через річку Дніпро. Для юного хлопця це був жах. Далі була служба в 21-й бригаді протитанкової роти. Під час наступальної операції на Можайсько-Волоколамському шосе, під Ржевом, Іван Панасович був тяжко поранений в ногу. Добре,що не втратив свідомості, зміг захистити свою кінцівку. В польових медичних палатках , після бою, не лікували, а просто відрізали пошматовані кінцівки ніг і рук. Юного солдата пожаліли, наклали шини, добре ,що був санітарний лікар, і відправили до Москви, а звідти, як зшили, на лікування до Барнаула у військовий шпиталь.
Після лікування знову на фронт. Воював вже в 303-й окремій роті телефоністом зв’язку. Фронтовики знають ціну роботи зв’язківцем. Зв'язок ціною життя.
Далі був 393-й авіаційний полк зв’язку 4-ї авіаційної дивізії особливого призначення. Як зв’язківець і розвідник, неодноразово здійснював розвідувальні операції брав язика. За це мав нагороди За відзнаку та інші.
Спогади, спогади… Їм потрібний простір книжкових сторінок, замість скупих хронологічних записів. Іван Панасович на мить замовкає, а в очах з’являється смуток. Потім знову тихо розповідає як тяжко давалася Перемога.
Лінія фронту повільно, але впевнено просувалася в бік Німеччини. Його дивізія брала участь у визволенні України, Білорусії, Польщі і переможно дійшла до Берліна. Там на руїнах Рейгстагу Іван Панасович на шматку каменя залишив і свій автомат.
Війна у Івана Панасовича закінчилася 25 листопада 1945 року в Німеччині в місті Дрезден в званні лейтенанта запасу. Ще деякий час він залишався там патрулювати визволену територію.
Повернувся Іван Панасович до рідного села тільки в 1946 році. З сумом дізнався, що батька вбили поліцаї, а сестру ще в 1941 році забрали на примусові роботи до Німеччини.
Та життя продовжувалося. В 1946 році Іван Панасович одружився з Ганною Никифорівною, з якою щасливо прожив до 1989 року. 11 травня цього року вона відійшла у вічність. Має четверо дітей – трьох синів та доньку.
Після повернення з війни працював у колгоспі обліковцем тракторної бригади, потім бухгалтером та завідуючим складом. В 1984 році пішов на пенсію та ще декілька років продовжував працювати. Де далі частіше давалися взнаки фронтові рани, через які отримав інвалідність.
Іван Панасович часто повторює; Життя прожити – не поле перейти. В цьому році йому виповнюється 96 років. Та захоплює те,що в такому поважному віці він має добру пам'ять, почуття гумору, ще керує автомобілем, допомогає донці по господарству.
