Спогади дитини війни Кльонової Людмили Федорівни до 75 – річчя Великої Перемоги.
9 травня особливе свято - День Великої Перемоги. Цей незабутній день увійшов в історію яскравими картинами загального тріумфу, громом артилерійських залпів, який сповістив світові про Перемогу над нацизмом у Другій світовій війні. Це свято світлої печалі і радості торжества.
Величний День Перемоги завжди буде нагадувати про те, що довелося пережити людям в той суворий час. Ми пам'ятаємо про тих, хто йшов назустріч смерті в боях в ім'я миру. Про тих, хто своєю героїчною працею в тилу наближав Перемогу. Про тих, хто піднімав країну з руїн. Це день нашої спільної Пам'яті. Це День Великого Подвигу. Він у кожному з нас.
В селі Михайлівка проживає Кльонова Людмила Федорівна – дитина війни. Людмила Федорівна народилася 8 червня 1933 року в місті Білореченськ, Башкирська РСР в сім'ї заможних людей.
Коли почалася Велика Вітчизняна війна Людмилі виповнилося 8 років. Багато страждань випало на долю цієї жінки. В 1941 році Людмила пішла до першого класу. Для всіх школярів починаючи з першого класу була введена військова справа, де навчали копати окопи, стріляти з малокаліберної гвинтівки, повзати по пластунські та заряджати кулемет «Максим». Всі випускники школи йшли добровольцями на фронт. Поки чекали коли за ними прийдуть ешелони , діти співали воєнні пісні. Людмила також співала разом з ними.
До школи ходили діти евакуйованих сімей. Людмилина бабуся в’язала носки, кофтинки, хустинки. Потім все складала в торбинку, клала ще печену картоплю та молоко і Людмила несла дітям.
З раннього дитинства бабуся навчила Людмилу доїти корову та допомагати по господарству у вільний від роботи час. Під каганцем вчилася вишивати.
Мама Людмили Федорівни дуже тяжко працювала. По 18 годин стояла за станком на якому виготовляли снаряди для фронту. У місті в Будинках культури стояли станки на яких діти по дванадцять років виготовляли боєприпаси і відправляли на фронт. В школі дітям давали по 50 грамів хліба, а багатодітним варили суп з картоплі та капусти. Хліб давали по карточкам по 200 грамів, а хто працював на заводі по 600 грам.
В вечірню годину по вулицях ходили наглядачі і забороняли світити свічки та каганці, щоб не бомбили «Месери». Дитячими очима Людмила бачила , які страшні бої велися, скільки загинуло невинних людей.
Людмила Федорівна згадувала, як будучи дітьми, ходили до шпиталю допомагали пораненим. Додому брали бинти прали, прасували та згортали, а на ранок несли до шпиталю. Мила не було, тому прали золою.
Коли по репродукторах Левітан оголошував, які міста були звільненні, люди виходили на вулиці і кричали «Ура!».
Після війни від тяжкої хвороби померла мама, коли Людмилі було 13 років. В 1947 році прийшов страшний голод, багато людей померло. Щоб вижити люди жували солдатські пояси, різали і варили лободу, їли різну траву. Та все це Людмила Федорівна витримала.
Пізніше навчалася в Магнітогорському медичному училищі. Там, по закінченню училища, зустріла свою долю. В 1963 році Людмила зі своєю сім'єю, за призначенням чоловіка, переїхали в місто Кривий Ріг. В 1985 році за станом здоров'я переїхали в село Михайлівка.
Людмила Федорівна прожила тяжке, але цікаве життя. До цих пір проживає в Михайлівці і в свої 87 років займається вишивкою і радує нас своїми виробами.
